Нарис другий
Залізнична станція Снятин
На початку лютого 2013
року я одержав несподіваний телефонний дзвінок: телефонувала
редактор телепередачі "Жди меня" з проханням зустрітися і поділитися
інформацією з життя довоєнного
Снятина. Я був
здивований цим дзвінком, так як не міг собі уявити хто міг би шукати мене, чи
для чого я був їм потрібний. Як пізніше виявилося, вони готували матеріал для
ефіру про одну з родин, які до війни проживали в Снятині. В пошуках цієї інформації, вони вийшли на контакт з працівниками наших музеїв Кірєєвою Р.П. та Семелюком Я.Г., а ті, в
свою чергу – на мене. Мова йшла про родину Простак-Матуш, які проживали в місті Снятин до
початку ІІ світової війни. Родина мала власний дім по вул.Стецівській (тепер – Грушевського), провадила
власне кафе, яке розміщувалося навпроти нинішнього музею Марка Черемшини. Їхній фамільний склеп знаходиться на старому цвинтарі справа від входу. В 1940-х роках ця сім'я зазнала репресій і повторила долю багатьох
інших їй подібних. Мати і дві її дочки були зіслані в Сибір, а син і дві інші
доньки були розстріляні
тут в Снятині в перші
роки фашистської окупації. Пройшло багато років і одна з нащадків цієї сім'ї,
яка в даний час живе в Австралії, вирішила відновити свої родові корені. А так
як її родина була певним чином пов’язана з селом Хутір-Будилів, то я володів
де-якою інформацією про них.
І ось одного
прекрасного зимового дня знімальна група телепередачі "Жди меня"
завітала до Снятина. Ми зустрілися в приміщенні музею Василя Касіяна, де
Ярослав Григорович Семелюк люб'язно запропонував нам місце для розмови та розповів
коротко про Снятин. Моїм
завданням були коротко описати ситуацію того часу. Дубль з моїм виступом знімали на фоні панорами села Хутір-Будилів, що
розкинулося внизу за річкою Прут. В кадрі вимальовувалися дві сільські церкви,
житлові багатоповерхівки, виробничі споруди села. В кінці камера зупинилася на
приміщенні залізничного вокзалу, власне, про який я згадував в
своїй розповіді. Мова йшла про вивезення польських та єврейських сімей в 1940-43
р.р. Вокзал був свідком тих лихих подій, що зламали долі тисяч людей, та був у центрі багатьох інших цікавих моментів, що
відбувалися на його території. Саме він та прокладена залізнична колія стали колись початком народження села Хутір-Будилів. Стоячи тоді
на снятинському горбі і дивлячись на село, я відтворював у своїй уяві первинний
вигляд села, яким воно було при народженні. Збираючи архівні дані та матеріали
з інтернету я крок за кроком складав цю мозаїку, щоб встановити, як
виглядало колись село, з чого все починалося і що було його початком.
Власне, село Хутір-Будилів
"зародилося" з будівництва залізничної колії Львів-Чернівці, яка
пролягла через цю місцевість. Хоча, до цього на цій території вже були
де-кілька житлових будинків і проживали в них люди. Тодішнє поселення чітко
відповідало сучасній його назві – «хутір». Поштовх до розвитку та забудови цього терену
відбувся після прокладення залізниці.
Будівництво залізниці в напрямку
австро-російського кордону почалося із заснування Акціонерного товариства
Північної залізниці імені імператора Фердинанда. Для вироблення проекту було
створено комісію, яка в 1842 році закінчила дослідження і визначила головний
напрямок Галицької залізниці по лінії:
Бохня-Дембіца-Жешув-Пшеворськ-Перемишль-Львів. У кінцевому пункті вона
розгалужувалась на кілька ліній: Львів-Красне-Золочів-Тернопіль-Підволочиськ і
Львів-Ходорів-Станіславів-Чернівці. Прокладання залізниці у напрямі Львів-Чернівці мало ще крім
всього військово-стратегічну мету, так
як підходила вона до самого кордону з Румунією.
У грудні 1848 року в Станіславському
воєводстві було закуплено більше 800 гектарів землі. Слід зауважити, що продаж
землі під будівництво залізниці був дуже вигідною справою для землевласників.
Як правило, були продані малородючі або заболочені ділянки землі. Крім цього,
власникам компенсувалися всі знесені будівлі та знищені дерева. Але економічна
криза у 60-ті роки Х1Х ст. перешкодила будівництву і відкинула його на десяток
років. У 1863 року створюється Акціонерне товариство Львівсько-Чернівецької
залізниці (Lemberg-Czernowitzer Railway Company Limited) з офісом в Лондоні,
яке 11 січня 1864 року одержало від уряду концесію (дозвіл на використання
землі) на будівництво. Власне, це було добрим вкладенням грошей, а тому, акції були придбані найбагатшими поміщиками
Галичини й Буковини. Головою товариства було обрано князя Леона Сапегу, в той
час освічену і шановану людину.
Будівництво залізниці здійснювала англійська фірма Джона Брессея,
англійського інженера, який будував аналогічні залізниці в Іспанії, Америці та
Австралії. Початку будівельних робіт передувало досконале вивчення шляху
прокладення колії на місцях. ЇЇ планувалося розміщувати таким чином, щоб не заходити в самі села і,
одночасно, не відходити далеко від них. Практично , колія проходила по
тогочасних окраїнах населених пунктів. Це добре видно зараз, коли ми
проїжджаємо залізничні станції. Англійські інженери-розробники проекту
будівництва залізниці дуже детально вивчали шлях проходження на місцях. Вони
досліджували навіть поведінку русла річки Прут під час весняних паводків з тим,
щоб уберегти колію від можливих руйнувань. Головною робочою силою були селяни з
навколишніх сіл. Для людей це був не
поганий заробіток. Крім цього, до робіт наймали підводи або, як їх тоді
називали, "фірманки" для підвезення грунту та каменю для влаштування
колійового насипу. Завдяки достатній кількості робітників навесні 1865 року
роботи було розпочато по всій лінії Львів – Чернівці. Залізниця пролягала, як правило, по незайнятих, неужитих і
замочених землях. Для прокладення
залізничних рейок часто доводилося
будувати відвідні окопи, містки, мости через річки. Під рейки зводився високий
насип. Грунт під нього доводилося завозити подеколи із далека. До речі, при
будівництві колії в нас землю брали з під горба по вулиці Баронській ( біля
нинішньої газоперекачувальної станції).
Разом з прокладенням колії у
визначених місцях зводилися залізничні вокзали. На наших теренах колія
споруджувалась за чотири кілометри на південь від Снятина. Як стверджували
старожили , вона повинна була простягатися із Заболотова паралельно до
головного шляху, який вже в той час був побудований. Чому залізниця не
проходила через місто Снятин є декілька версій. Одна з них свідчить про те, що
інженери, які будували, не могли подолати труднощів провести рейки залізниці
через горб між селом Будилів та Снятином
і потім перейти глибоку долину. Напевно, конструкція самого моста через Прут
викликала певні заперечення у проектантів, бо обстеження гирла річки в цьому
регіоні було чи не найдовшим з усіх інших ділянок. Прут в той час являв собою бурхливу гірську
річку, яка постійно змінювала своє русло. Але з іншого боку, в гірських
регіонах нашого краю були збудовані набагато складніші конструкції мостів і
віадуків, то чому тут були складнощі. Питання, як то кажуть - риторичне. За
іншою версією, дідичі Криштофович та Ярузельський із с. Залуччя та Княже, які
були основними землевласниками цих територій, а за сумісництвом – сватами,
зуміли домовитися з бургомістром Снятина і домоглися, щоб залізниця проходила
через їхні володіння. Кожний з них одержав зиск, продавши не найкращі свої
землі( залізниця пройшла через мочарі та не родючі землі), та наблизивши залізницю до свого
місцезнаходження. Криштафович був відома
людина того часу, посол до сейму, який користувався заслуженим авторитетом
серед людей і до його думки прислуховувався мер міста.
Існує ще одна думка щодо цієї ситуації.
Для розміщення залізничної станції потрібна була досить таки значна територія. Саме цього і не було у
місті: надмірне скупчення будинків,
щільність земельних ділянок та й сам рельєф території міста створювали цьому
суб'єктивні перешкоди. Так чи інакше, але залізнична станція повстала в трьох
кілометрах від Снятина, чим дала поштовх для заселення
прилеглих територій і виникненню окремо населеного пункту. Так почало свій шлях село, яке ми звикли бачити
сьогодні.
Але повернімося до
далекого 1866 року. Нарешті настав той довгожданний час, коли перший поїзд повинен
був вирушити по новозбудованій колії. Ця подія відбулася 1 вересня. З залізничного вокзалу у Львові о 9 годині ранку перші пасажири вирушили в свою подорож до Чернівців.
Це була незабутня подія в житті всього краю, яка зібрала на пероні численний натовп людей. Якщо
сказати, що вигляд першого паровоза люди сприйняли із здивуванням, то це не
сказати нічого. Це була небачена до цього часу річ, яка викликала одночасно і
страх, і подив. Ось що писала в той час "Gazeta Narodowa": " Потрібно
всістися на плечі цього чорного як смог і блищучого чудовиська, що дихає вогнем
і випльовує клуби пожежного диму, слухати, як в його лоні щось, ніби гейзер
булькотить, а тисячі щиплячих вужів і завиваючих вовків б'ються, галасують,
пищать і смикаються в різні боки; а попри все те, достатньо руки машиніста в
локомотиві і помічника біля гальма, щоб він рушив, побіг як шайтан, спущений з
ланцюга, або як човен по хвилях води, акуратно поскакав по нерівній колії і
легко прибув на станцію". Сам паротяг був прикрашений квітами і барвистими
стрічками, мав назву " Поспіх", тобто, "поспішаючий". До
речі, інші його побратими мали назви "Блискавка", "Грім",
"Стріла". Поїзд було освячено, облито шампанським, пасажири зайняли
свої місця у вагонах і нарешті черговий по вокзалу віддав дзвоном сигнал для
відправки поїзда. "Половина проводжаючих на пероні і половина тих, що
сиділи у вагонах, вважали, що летять в обійми
холєри, а попали у вир змагань, які
виявивлися досконалими і дуже приємними", писала "Gazeta Narodowa".
По всьому шляху поїзда
перед пасажирами відкривалися чудові краєвиди довколишньої природи, ліси, поля,
засаджені різноманітними культурами, акуратні села. Одночасно, можна було
побачити всі ті труднощі, які були під час будівництва колії. По всій дожині тягнулися
мочарі, стави, річки, ріки, горби. Складність території, по якій пролягла
львівсько-чернівецька колія, не можна порівняти з труднощами території колії
краківської, яка була збудована раніше. Русло Пруту по всій його довжині
піддавалося постійним змінам: рух води в Пруті і Бистриці був дуже великим, а
підйом води ніколи не передбачуваним. Якщо порівнювати ці дві залізничні лінії,
то колія львівсько-чернівецька була збудована набагато швидше. Судімо самі:
краківська лінія винесла 24 млн.злотих, будувалася з 1 травня 1859 року по 1
жовтня 1862 року, будовано частинами, тобто, закінчивши одну частину,
завозилися матеріали на іншу; чернівецька лінія коштувала 35 млн. злотих,
розпочато роботи 1 травня 1865 року і запущено перший поїзд 1 вересня 1866 року,
будувалася вся лінія одночасно по всій її довжині, до роботи залучалися місцеві
жителі. (GN, 1866 r. № 210).
Потяг проминувши
Станіславів, Коломию приближувався до нашої станції. « По всій довжині колії на
його зустріч виходили натовпи людей. Це небачене до цього часу чудо справляло
різне враження на селян. Як згадував очевидець цих подій, що їхав у цьому
потягу, "одні збігали з криками з горбів у напрямку проїжджаючого поїзда,
а потім наблизившись до нього з диким криками і вересками розбігалися в різні
боки. Один селян при вигляді паровоза впав на коліна і зніс руки до неба, про
щось просячи у Бога. Взагальному, всі сприймали це як "вияв несамовитих
чарів"».(GN, 1866 r. № 210).
На нашу станцію перший поїзд прибув близько 17 години пополудню. На вокзалі
побачити перший поїзд зібрався великий натовп жителів міста та довколишніх сіл.
Серед присутніх були мер міста Марцел Німчевський та повітовий староста
Леопольд Ляховський, інші чиновники та службовці.
Новозбудований вокзал був прикрашений квітами
та живи гірляндами і справляв на присутніх велике враження своєю величністю і
красотою. Це була перша подібного роду споруда в цілій окрузі, де в той час
налічувалося всього де-кілька сільських хат. Оголений простір довкола вокзалу
ще більше підкреслював його велич і унікальність.
Станція отримала назву «Снятин-Залуче Стація».
Цьому передувала цікава історія. Започатковувалося все з того, що станція
повинна була називатися «Снятин». Але коли все підходило до завершення, виникла
не велика проблема: кожна залізнична станція повинна була мати телеграфний
зв'язок ( на той час телефонного звязку ще не було). Та телеграф із назвою
«Снятин» вже існував. Тому, телеграф на станції було названо «Залуче». Таким
чином, залізнична станція одержала назву «Снятин-Залуче Стація».
Яким було перше приміщення вокзалу в Снятині,
зараз вже ніхто не може пригадати. Існуюче нині приміщення було збудоване, за словами старожилів, перед
війною. До нього стояла примітивна казарма подовгуватої форми, яка була
розміщена дещо ближче до села від нинішнього будинку. Після того, як її знесли,
на цьому місці був розбитий невеликий сквер, що сьогодні простягається вздовж перону. Але це був не первинний
будинок вокзалу. Тому я прагнув знайти хоч будь-яке згадування або посилання
про першу його споруду. Мене часто непокоїла думка про те, чому у Снятині
вокзал розміщений так далеко від колії. Адже практично на всіх залізничних
станціях вокзали були збудовані безпосередньо перед першою колією. Робилося це
для того, щоб пасажирам зручно було відразу з приміщення вокзалу зайти у вагон.
У нас же вокзал з колією був розділений широким перон. Ця загадка почалася
розгадуватись, коли в 2006 році проводили капітальний ремонт приміщення нашого
вокзалу. Робітники почали розкопувати на пероні асфальт, щоб підготувати основу
для укладки тротуарної плитки і наштовхнулися на бетонні конструкції у землі.
Вони були настільки міцними, що екскаватор не міг їх зрушити з місця. Тодішній
начальник залізничної станції Кейван Петро Миколайович сказав, що це фундамент
колишнього приміщення вокзалу. Це почало прояснювати ситуацію: перший залізничний
вокзал станції Снятин був збудований безпосередньо перед колією як і будувалися
всі інші вокзали того часу. Яким був його первинний вигляд, доводилося лише
здогадуватися.
Але одного дня, гортаючи
сторінки інтернету вдалося знайти дуже
цікаву інформацію. Після введення колії в експлуатацію в 1868 році було видано
фотоальбом. Його автор - фотограф
Есейнтхайм Шон. В елегантній шкіряній папці з витісненими по центру золотими
літерами «LE» (Lemberg Eisenbahn) зберігаються 26 фото розміром 40 х 52 см, на
яких відображено залізничні вокзали,
допоміжні приміщення та мости. Одним словом, шедеври тогочасного будівельного
мистецтва. Це портфоліо відображає основні пункти львівсько-чернівецької
залізниці і можливо було укладене з метою увіковічнити її відкриття. Серед них
є фото вокзалу у Снятині. Велична будівля
в мавританському (арабському) стилі вражає своєю красотою. Це був справжній архітектурний
шедевр. Подібні споруди вокзалів в цьому стилі були побудовані в Коломиї,
Заболотові, Станіславові, Чернівцях
та інших залізничних станціях. Їх
розміри та величина залежали від статусу та класу станції. Як видно з
фотографій, всі вони були спеціально спроектовані для будівництва залізничних
вокзалів і зводилися
одночасно із колією. Автор цих проектів був Людвиг Вежбицький (1834-1912р.р.),
уродженець села Верхній Вербіж Коломийського району. Це була визначна людина
свого часу. Освіту здобував в початковій школі Дрогобича, потім – в реальній
школі Станіславова, яку закінчив уже у Львові після свого переїзду до цього
міста. В 1858 році Вербицький вступає до
Віденської Академії на архітектурний відділ. Після закінченні навчання
він працює на галицькій залізниці імені Кароля Людвіга над проектування
залізничних вокзалів. За його безпосередньою участю зводять вокзали у Львові,
Станіславові, Коломиї, Снятині, Чернівцях та всі інші. В 1994 році, він стає директором Станіславської, а в 1997 –
Львівської дирекції залізниць. Помер у Львові і похований на Личаківському
кладовищі.
Але повернімося до
вокзалу. Все стало на свої місця: перший залізничний вокзал був збудований
згідно проекту і був єдиною свого роду
високою спорудою в окрузі. На
той час це була звичайна зупиночна залізнична станція ІІІ класу. Першими начальником
залізничної станції Снятин-Залуче був Рудольф Мерафігла, а штат працівників налічував 5 чоловік.
Чому цей будинок не зберігся до наших днів? Стає очевидним те, що цей вокзал був зруйнований, швидше за все, в ході І світової війни, в яку був втягнутий і наш
край. Залізнична станція стала важливим військовим об'єктом в театрі військових
дій. Перевезення військової техніки, боєприпасів, солдатів та рекрутів було
основним завданням колії в той час. Боротьба за станцію велася з самого початку
війни і вона неодноразово була піддана артилерійському обстрілу. Із спогадів
старожилів було відомо, що в роки війни колія декілька разів була розбомблена,
в результаті чого було пошкоджено залізничні рейки. Але так як залізниця
потрібна була весь час, то відновлювали її роботу практично відразу. Не
обминули гарматні снаряди і приміщення вокзалу. Через близькість кордону з
Румунією, що проходив по річці Черемош, лінія фронту тоді проходила в безпосередній близькості від
залізничної станції, а такий важливий стратегічний об’єкт звичайно, що був в
центрі уваги російської артилерії. Трапилося це вже в перший рік війни восени
1914 року при наступі російських військ, які активно атакували австрійські
позиції. Бій за залізничну станцію супроводжувався гарматним обстрілом. В ході
якого будівля вокзалу була повністю зруйнована. Разом з нею були пошкоджено
частину рейок. Але так як колія в однаковій мірі була потрібна як одній, так і
іншій воюючій стороні, то ремонт пошкоджень було проведено одразу ж після
закінчення бою і відновлено рух поїздів . Будівлю вокзалу в його попередньому
вигляді відновлювати не було часу та й не було кому, а тому було зведено
примітивну казарму для забезпечення елементарних умов обслуговування руху поїздів. Про архітектурну
красоту в той час не могло бути й мови. Так виникло друге приміщення
залізничного вокзалу станції Снятин Залуче.
Цікаву згадку про це знаходимо в
спогадах про російського генерала Густав Манергейма, який в роки І світової
війни був командиром 12 кавалерійської дивізії армії генерала А.Брусилова. Саме
його дивізія в травні 1915 року вела бойові дій в нашому регіоні. Ось що
пишеться в спогадах про нього:
"25 апреля 1915 года барон
(Маннергейм – примітка автора)
был временно назначен командиром сводного кавалерийского корпуса, составленного
из 12-й дивизии Маннергейма, Отдельной гвардейской кавалерийской дивизии и
бригады Заамурской пограничной стражи, перед которым была поставлена задача
форсировать Днестр и совместно с Сибирским корпусом вести наступление на город
Коломыя. В процессе наступления части Маннергейма взяли город Заболотов на реке
Прут, в котором стояли достаточно долго.
18 мая барон получил следующую телеграмму: «Генералу свиты ЕИВ барону Густаву Маннергейму. Хочу видеть моих ахтырцев(Ахтирський гусарський полк, яким керував Манергейм – примітка автора). Буду 18 мая в 16.00 поездом. Ольга». Почётный караул во главе с Маннергеймом проторчал на станции Снятын в ожидании военно-санитарного поезда № 164/14 с великой княгиней Ольгой Александровной (молодша дочка російського імператора Александра ІІІ – примітка автора)несколько часов, но поезд так и не подошёл. Было принято начинать торжества — в одном из амбаров были накрыты праздничные столы. В разгар пиршества в амбар тихо вошла женщина в платье сестры милосердия и присела за стол рядом с Маннергеймом, благо, один из офицеров вовремя её узнал и предложил стул. Княгиня наклонилась к Густаву: «Барон, Вы же знаете, что я не люблю церемоний. Продолжайте обед и не забудьте налить мне вина, я ведь знаю, что Вы галантный кавалер, не в пример нашим общим знакомым… И прошу простить за опоздание — мой поезд не пропустили из-за боязни немецких налётов. Я села на лошадь — Вы меня как наездницу знаете — и вот у Вас с моим ненужным мне конвоем… И прикажите пригласить к столу моих опекунов». Торжественный обед продолжился и весьма хорошо. Первой парой в первом полонезе выступали Густав и Ольга. На следующий день состоялся торжественный парад ахтырцев" (Архивные данные - Служители России. Бароны, Князья, Рыцари.- http://baronss.ru/publ/1-1-0-135).
18 мая барон получил следующую телеграмму: «Генералу свиты ЕИВ барону Густаву Маннергейму. Хочу видеть моих ахтырцев(Ахтирський гусарський полк, яким керував Манергейм – примітка автора). Буду 18 мая в 16.00 поездом. Ольга». Почётный караул во главе с Маннергеймом проторчал на станции Снятын в ожидании военно-санитарного поезда № 164/14 с великой княгиней Ольгой Александровной (молодша дочка російського імператора Александра ІІІ – примітка автора)несколько часов, но поезд так и не подошёл. Было принято начинать торжества — в одном из амбаров были накрыты праздничные столы. В разгар пиршества в амбар тихо вошла женщина в платье сестры милосердия и присела за стол рядом с Маннергеймом, благо, один из офицеров вовремя её узнал и предложил стул. Княгиня наклонилась к Густаву: «Барон, Вы же знаете, что я не люблю церемоний. Продолжайте обед и не забудьте налить мне вина, я ведь знаю, что Вы галантный кавалер, не в пример нашим общим знакомым… И прошу простить за опоздание — мой поезд не пропустили из-за боязни немецких налётов. Я села на лошадь — Вы меня как наездницу знаете — и вот у Вас с моим ненужным мне конвоем… И прикажите пригласить к столу моих опекунов». Торжественный обед продолжился и весьма хорошо. Первой парой в первом полонезе выступали Густав и Ольга. На следующий день состоялся торжественный парад ахтырцев" (Архивные данные - Служители России. Бароны, Князья, Рыцари.- http://baronss.ru/publ/1-1-0-135).
"Амбаром", про який згадується в
мемуарах, була тимчасова споруда зведена замість розбомбленого вокзалу. Про те,
що сам вокзал був розбомблений знаходимо в іншому джерелі –книга «Бажаємо до
України! Змагання за українську державність на Буковині (1914-1921 р.р.)» автори О.Добржанський та
В.Старнк: «Взявши в18 липня в тутешнім старостві на 8 днів пропуск, чи як його
називають Passierschein, без чого не можна опускати село,
пішов я в понеділок рано до колії до Залуча і відти поїхав до Чернівців. (З
Вашківців ще не іде поїзд, бо на Черемоші спалили москалі міст він ще не готовий). На цілій дорозі видно
сліди боїв. Дворець в Залучу і всі будинки в близькости нього розбили, бо там
мали бути москалі. На станції, кажуть, нема ні одного вікна цілого, ціла
половина колись гарного одноповерхового будинку, лежить в розвалинах, а стіни з
півночи, що ще стоятьбез вікон, з дірками від гарматних куль, потріскали».
Нове приміщення вокзалу було
збудоване дещо пізніше і зведенебуло нижче попереднього вокзалу ближче до в’їздних на перон воріт(на цьому місці зараз
розбитий сквер). Все це добре видно на
фото, яке було зроблено під час зустрічі на нашому вокзалі Президента Польщі
професора Ігнація Мосціцького в червні 1937 року. З 8 по 11 червня 1937 року
Президент з дружнім візитом відвідав короля Румунії Карола. По дорозі до Бухаресту вельмишановна
делегація проїжджала нашу станцію вночі і не зупинялася тут. Але при поверненні
до Варшави в Снятині була зроблена зупинка. Це була визначна подія в житті
міста та села на той час. Державних мужів вітала делегація міської влади і
шкільна молодь з квітами. Вокзал був прикрашений зеленими гірляндами, хоругвами,
прапорами і гербами Речі Посполитої. Всього цього можливо ніхто ніколи б і не згадав, якби не
фотографія виставлена в інтернет-форумі на сайті "Операція Снятин" в
"Facebook". Тут колишні вихідці з нашого
краю виставляють збережені старі фото, свої
спогади про їх життя та життя їхніх родичів на Покутті до початку ІІ світової війни. На фото можна побачити
членів офіційної делегації, які супроводжували Президента в його поїздці: міністер закордоннихї справ Йожеф Бек, шеф закордонного протоколу Тадеуш Ромер, шеф
військового кабінету генерал Казимир
Шалий.
Про це розповідала мені колишня
жителька села Мартин І.В: " Пригадую, як нас учнів школи зібрала учителька
Шальонжкова і попросила на другий день прийти до школи, прибраними в святковий
одяг і принести квіти. Ми радо це сприйняли, бо кожна урочиста подія в селі
несла з собою якусь приємність, радість. На другий день ми прийшли до школи,
кожний з нас мав букет складений з квітів, що росли в кожного біля хати в той
час. Нас повели на залізничний вокзал . Збоку від перону була висока площадка,
де ми були вистроєні з квітами на цьому помості. Всі очікували приїзду поїзда.
Обстановка була урочиста, скрізь були розвішані прапори, грав воєнний оркестр.
Нарешті появився поїзд. Поїзд поволі під'їжджав до вокзалу, а ми махали квітами і прапорцями. На
пероні було дуже багато людей і солдатів із зброєю" .
Сама по собі поява Президента держави в селі уже є визначною історичною
подією, бо таких фактів є не дуже багато, коли перша особа країни удостоює
своїм візитом невелике село. В історичних матеріалах згадується ще один приїзд
Ігнація Мосціцького до нашого краю: трапилося це в перші дні початку ІІ
світової війни. Але це був зовсім інший візит. Президент і уряд Польщі після
вторгнення німецьких військ залишалися в Варшаві , але 17 вересня після вступу
радянських військ на територію західної України, було прийнято рішення уряду
емігрувати до Франції. Єдиним вільним шляхом виїзду з країни на той час була
дорога до союзної Румунії через Кути по мості через Черемош. По дорозі на одну ніч вони затрималися в
помістю Ярузельських в Залучу, де було проведено засідання уряду. Наступного дня вони вирушили на Кути. В цьому
плані напрошується висновок, що відвідування Мосціцьким нашого краю двічі було
зовсім не випадковим. Можливо, тут були якісь дружні взаємини його і
Ярузельського, бо сьогодні вже ніхто точно не може дати цьому чітке пояснення.
На зустрічі Президента була присутня
вся тогочасна снятинська еліта. На фотографії добре видно, як першу особу
держави вітає мер Снятина Юліан Косінський, поруч в першому ряду стоять два
священники: вірмено-католицької церкви о.Каетан Армірович та греко-католицької
– о.Ілля Оренчук. Перон вокзалу був прикрашений державними прапорами, зеленими
гірляндами та живими квітами. Біля колії був вишикуваний почесний караул, а
також учнівська молодь з квітами.
Цікавий факт: Юліан Олександрович Косінський-останній
мер Снятина за польської влади, народився 2 листопада 1873 року в селі Глушків
біля Городенки. В 1937 році був обраний на сесії міської ради мером Снятина. До
цього працював вчителем, а з 1935 року – директором школи на Балках ( тепер –
Кулачин). Як свідчать очевидці, був людиною з високим почуттям відповідальності
і соціальної справедливості. Помер 18 січня 1942 року, похований на
снятинському цвинтарі в першому ряду біля каплиці
(http://sniatyn.blogspot.com/2013/01/burmistrz-m-sniatyna.html)
Візит Президента Польші дав поштовх
до дальшого розвитку нашої станції. Слід зауважити, що після закінчення І
світової війни, значення залізничної станції Снятин набуло зовсім іншого
значення. Розмежування двох держав - Речі Посполитої і Королівської Румунії, яке пройшло по річці
Черемош, дало сильний поштовх до розвитку станції і почало формувати як пограничний форпост держави. Тут
створюється важливий залізничний вузол, утворюється залізнична станція І класу,
де розміщуються митники, прикордонники, торгові агенції і колійовці. Будується
електростанція для забезпечення електроенергією, водопостачальна станція для
забезпечення паровозів водою, розворотний тупік. Все це збільшує кількість
працівників, які вже не вміщаються в існуючому приміщенні, а воно не забезпечує
всіх вимог і потреб для функціонування залізничного транспорту. І ось тут
велику роль відіграв візит Президента Польщі в червні 1937 року. Після його
відвідування нашої станції уже
наступного тижня було прийняте рішення щодо будівництва тут нового залізничного
вокзалу. Ось що писала "Газета Львовська" в той час: "16 червня
ц.р. у пана міністра комунікацій при співучасті директора львівських державних
залізниць полковника Гроссера відбулася конференція, на якій було прийнято
рішення щодо будівництва нового вокзалу в Снятині. Львівська дирекція в
найближчі дні одержить відповідний кредит на дані роботи. При цьому роботи
будуть розпочаті уже в найближчий час, так як ще до кінця року будинок повинен
бути зведений під дах. На будівництві буде залучено певну кількість безробітних.
Ця будова буде мати дуже престижне значення з огляду на те, що станція Снятин є
прикордонною між Польщею і Румунією." ( Gazeta Lwowska, № 136 niedzielia 20 czerwca 1937 roku,
"Новий вокзал в Снятині").
При визначенні місця під будівництво нового вокзалу виникли певні труднощі.
По-перше, існуючі приміщення потрібні були для роботи станції, поки не буде зведено нових. По-друге, на
місці колишнього вокзалу, що був зведений ще в перші роки відкриття залізниці,
зводити нову будову було не реально, так як це був практично новий , відмінний
від попередної будівлі проект. Він не мав нічого спільного із старим
приміщенням і пристосовувати його
будівництво на старому місці з інженерної точки зору було дуже проблематично.
Розбивати ж старі фундаменти було дуже трудоємною справою. Отже, було вирішено
розмістити нову споруду трохи далі від попереднього старого вокзалу, а на місці
старого фундаменту побудувати великий перон, який є у даний час. У розмові із
бувшим начальником станції Снятин Кейваном П.М. вдалося дізнатися де-які
подробиці з цього факту. Проводячи капітальний ремонт приміщення залізничного
вокзалу в 2006 році, робітники проводили розкопки на території сучасного
перону. Саме там вони натрапили на фундаменти, які залишилися після старої
споруди. Бетон, не дивлячись на те, що стільки років пробув у землі, виявилися
напрочуд великим і міцним. Отже, перон,
який ми маємо зараз, був закладений на місці колишнього приміщення вокзалу і
подібного йому не має жодна станція в нашому регіоні.
Будівництво нового вокзалу було
розпочате вже влітку 1937 року. Для цього був розроблений новий проект,
авторами якого стали два молоді архітектори випускники Львівської Політехніки
Зигмунт Маєрський та Юліан Духович. Це була їхня перша серйозна робота в
архітектурі та будівництві.
Історична довідка . Професор
Зигмунт Маєрський ( народився 24 лютого 1909 року в Перемишлю, помер 4 січня
1979 року в Глівіцах, Польша, архітектор, професор Політехніки Шльонської). Син
архітектора Станіслава Маєрського . Навчався в Львівській Політехніці
(1929-1935 р.р.).
Професор Юліан Духович (1912-1972).
Народився в Раві Руській.Навчався в Львівській Політехніці (1929-1935 р.р.)
Після війни вони осіли в Глівіцах і
повязалися професійно з Шльонською Політехнікою. Проектанти Палацу Молоді в
Катовіцах (1949-1951), будинку Музики і Танцю в Забже (1954-1959), будинку
драматичного театру імені Яна Кохановського в Ополю(1965). Зигмунт Маєрський
був проектантом кладовища Полеглих Польських Солдатів в Болонії (1946р.),
учителем і вихователем багатьох поколінь архітекторів у Львівській та
Вроцлавській і Шльонській Політехніках. Був першим деканом відділу архітектури
Шльонської Політехніки, співзасновником разом з Ю.Духовичем шльонської школи
архітектури. Обидва є лауреатами Почесної Нагороди для польських архітекторів
(1973).В начальному закладі досягли великого авторитету і академічного
визнання. В 2005 році відділ архітектури
Шльонської Політехніки встановив медаль імені професора Зигмунта Маєрського для
відзначення осіб за особливі заслуги в галузі архітектури та урбаністики
Шльонського регіону.
(
http://dziedzictwo.ormianie.pl/Zbyszek_Cybulski_-_ormianskiego_pochodzenia)
Про те, що проект був прорахований до найменших дрібниць, свідчать різноманітні
будівельні новинки, що були реалізовані в цій споруді. Перш за все, в будинку
було передбачене централізоване опалення, з розмішеною в підвальному приміщенні
котельнею. На вході і виході з центрального приміщення вокзалу було встановлено
теплову "завісу": біля дверей в бокових стінах були влаштовані
вентиляційні решітки, через які надувалося тепле повітря. Приміщення було
забезпечене протічною водою та відвідною каналізацією. Водопровід був зроблений
мідними трубами, які були сховані в стінах, крани та батареї огрівання були
латунні, підлоги в залі очікування вистеленні керамічною плиткою. Існування
великого підвального приміщення забезпечувала потужна відвідна каналізація.
Закінчена будова була в грудні 1938 року. Був морозний зимовий день, яскраво
світило сонце. По всій висоті будинку вокзалу був вивішений державний прапор
Речі Посполитої. Стіни будівлі виблискували під променями сонця. На вокзалі
зібралася велика кількість людей: тут були працівники станції, прикордонники,
працівники митниці, жителі довколишніх сіл представники влади. Це була велика
подія в житті нашого регіону, яка привернула до себе загальну увагу. На
відкриття приїхали високі посадові особи з Варшави, були присутні гості з
сусідньої Румунії, представники влади та духовенства зі Снятина. Ось що писала
в той час " Gazeta Lwowska ":
"Снятин, 15.12. (ПАТ) Вчора на прикордонній станції Снятин-Залуче
відбулося посвячення новозбудованого адміністраційного комплексу станційних,
житлових та товарних приміщень прикордонного вокзалу. На посвячення прибули
міністр комунікацій Ульріх, воєводський генерал Паславский , генерали Вуковский
і Клєбер, президент почти і телеграфу Мошоро, генеральний консул Королівства Румунії
у Львові Поповічі, а також начальники всіх відділів керівництва Станіславського
воєводства. На стацію Снятин-Залуче прибув особовий склад румунських митних та
колійових службовців на чолі з начальником Попеску. Крім того, на урочистості
прибули представники влади з міста Снятина, війт гміни Залуче Вукомский і
священник пробош Касцінский . В почесному караулі були виставлені штандарти
КРВ, Стрілецького союзу, Союзу Резервістів, відділи ПВ, шкільна молодь та
почесним караулом. Околиці вокзалу, як і сам вокзал, були переповнені людьми в
національному регіональнальному одязі та мешканці міста Снятина. Поїзд, що
прибував на станції з державними мужами, стрічали під звуки польського та
румунського гімнів.
З поїзда на перон, прикрашений в кольори державних прапорів Польщі та
Румунії, зійшов міністр комунікації Ульріх зі своєю свитою, після чого він
прийняв рапорт від керівника цих
урочистостей. Перед вокзалом на змонтованому подіумі першим виступив директор
окружної дирекції державної залізниці полковник Гроссер, який окреслив кроки
виникнення концепції та втілення в життя першої думки щодо будівництва вокзалу
Снятин-Залуче. Свій виступ полковник ілюстрував цілим рядом цифр, з яких
найважливіша була сума 450 тисяч злотих, що були витрачені на зведення вокзалу
на вузловій станції Снятин-Залуче.
Міністр комунікацій полковник Ульріх відзначив, що вокзал Снятин-Залуче
розміщений на історичному шляху Балтика – Чорне море. Цим шляхом ще сьогодні і
ще дуже довго буде проходити транзит зі сходу на захід і навпаки. Близький
кордон між двома союзними державами вимагає доброї комунікації і і доброго
транзиту у торгівельній та господарській діяльності. З обох сторін повинна бути
виявлена далекоглядна добра воля для полегшення творчої ініціативи. Ця будівля,
сказав полковник Ульріх, є вираженням
творчої волі Польщі, виконанням всіх зобов’язань, опертих на добросусідську
дружбу. Передаючи цю будівлю окружній дирекції ПКП у Львові для
користування,пан міністр закликав товаришів по праці, польських залізничників,
щоб своєю відданістю та вірною службою і далі доводили, що як колись так і
сьогодні на цих рубежах вміють працювати
на благо Польщі" (Gazeta Lwowska № 285 від 16.12.1938 ).
Давайте пройдемося приміщеннями станції
і відтворимо в пам’яті те, що там колись було . Центральну частину, доступну для
кожного відвідувача, складає власне зал очікування пасажирів. Праворуч від
центрального входу знаходяться білетні
каси, де можна придбати або замовити квитки на різноманітні залізничні напрямки,
на стінах розміщена вся необхідна інформація, стосовно руху поїздів, вартості
квитків та інше. В своєму первісному варіанті каси мали дещо інший вигляд. При
підході до вікон, за яким сиділи касири, були зроблені спеціальні турнікети:
спеціальні загородження для того, щоб до віконця міг пройти лише один чоловік.
Виготовлені вони були у формі вигнутих відполірованих труб із нержавіючої
сталі. Раніше в цьому залі справа від
центрального входу були розміщений буфет.
Рух поїздів, особливо в післявоєнний час,
був дуже інтенсивним. Відбудова народного господарства йшла високими
темпами, внутрішні перевезення набирали великих обертів, Донбас збільшував
видобуток вугілля і чим раз більше потребував карпатського лісу: залізниця
працювала вдень і вночі. Буфет був
відкритий для обслуговування як пасажирів, так і працюючих залізничників, і
працював цілодобово. Це не велике приміщення залишилося в пам’яті багатьох людей, що користалися його послугами. Машиністи, вагонники,
провідники, супроводжуючі вантажів та багато інших людей, зайнятих роботою на
залізниці мали змогу тут перекусити чогось гарячого. З часом вимоги до відвідування залізничного
вокзалу ставали меншими і до буфету
могли зайти прості люди - не пасажири і не працівники станції. Кожний з його
відвідувачів знав, що "на вокзалі завжди було свіже пиво". Збіг час,
і як виявилося, приміщення буфету перестало бути потрібними для загалу , а тому
– його закрили.
Зліва від буфету були двері в кімнату для зборів або , як називали за
Радянської влади, "червоний куток". Тут, як правило, проходили різноманітні
навчання, наради та інструктажі
працівників залізничної
станції, без яких не обходився
жодний робочий тиждень. Що було в цій кімнаті за часів польської влади,
залишилося не відомим.
Зліва від входу була кімната чергового по вокзалу з великим вікном, через
яке було добре видно все, що відбувалося у
вокзалі. Біля вікна чергового була цікава річ: там був виведений стояк з
водою для пиття. Фонтанчик завжди притягував увагу. Чомусь попити цієї води було найулюбленішою
справою і здавалася вона смачнішою, ніж домашня з криниці.
Дальше були туалетні кімнати, збудовані вже в той час на високому
сантехнічному рівні. Слід зауважити, що в будинку була проведена протічна вода,
яка подавалася мідними труба, схованими в стінах. Водяні крани, батареї опалення
та інші елементи сантехніки були
виготовлені з латуні. За туалетами в
кінці коридору за радянської влади була
розміщена перукарня, а от що було там до війни – про це зараз важко судити. В
цій перукарні підстригалося майже все чоловіче населення як нашого, так і
сусідніх сіл. Фризиєром(перукарем) працював там Томаш Роман, житель нашого
села. Зліва від виходу на перон ще недавно були двері, які вели ще в один зал.
Після останнього ремонту приміщення вокзалу, їх замурували, а вхід зробили з
двору зі сторони бокового проходу. Одночасно було замуроване вікно, через яке
добре було видно цей зал. Він, як правило, був закритий для основної маси
пасажирів. В ньому стояли м’які дивани для відпочинку, великі зелені вазони, на стіні висіла
картина. Тут по обидві сторони залу були розміщені кімнати відпочинку
для машиністів, працівників залізниці чи пасажирів дальних рейсів. Це був, так
званий, "транзитний зал". Був час, коли там демонстрували фільми і це
були великим явищем того часу. Одним словом, все робилося для доброго
відпочинку залізничників і пасажирів.
Мало вже хто пам’ятає, що цей зал в первісному своєму вигляді мав вихід
на перон. Його пізніше замурували і
зробили ще одну кімнату. На його місці зараз стоїть вікно, перше від виходу на
перон.
Навпроти центрального входу дві
кімнати з великими вікнами. Це були колись кіоск «Союздруку» та аптечний кіоск.
В памяті залишилася пані Лєна, яка там працювала, така інтелігента жіночка,
польського покрою. Пригадуємо, що в дитинстві це були єдине місце, де ми – діти
– могли купити собі щось «до душі». Як правило після Різдвяних свят наступного
ж ранку ми стояли вже під кіосками, щоб обміняти «чесно зароблені» на коляду
гроші на значки, наклейки, журнали, відкритки чи інші «дитячі цінності». В той
час здавалося, що це було найкраще місце у світі. Дальше за вікнами кіосків
було затягнуте сіткою велике вікно багажного відділення. Вхід до нього був зі
сторони перону. Ділилося відділення на дві половини: в одній з них- зберігали
багажі, а в іншій – залишали на збереження велосипеди. Треба зауважити, що
велосипед в той час мав набагато більшу цінність, ніж тепер. Жителі довколишніх
сіл добиралися до станції тільки таким способом. А тим, які працювали в
Чернівцях чи Коломиї було дуже зручно залишати тут велосипед. Працівник, що
приймав багаж чи велосипед видав пасажиру спеціально віддрукований чек. Вже на
початку 1980-х років багажне відділення було закрите через відсутність попиту
на цю послугу. В приміщення, що звільнилися, було переведено поштове відділення та відділення ощадбанку.
На зміну багажному відділенню в залі справа від входу в буфет поставили автоматичні камери схову, де
за 15 копійок можна було на 3 дні залишити на збереження свій багаж.
Благоустрій території та розбивка
скверів довкола приміщення вокзалу, яка є зараз, проводилася в 1950-х роках,
силами працівників станції. Популярний в ті часи спосіб такої роботи – суботник
– давав можливість виконати дрібні роботи безкоштовно. Це була праця "на
загальне благо" і виконували її у вільний від основної роботи час. Таким
способом було розбито сквери перед будинком,
посаджено ялинки і дерева, влаштовано клумби з квітами.
Так виглядав вокзал залізничної
станції 40 років тому. Потім, значення залізничних перевезень почало зменшувати
свою питому вагу в економіці держави, рух на станції ставав з кожним роком все
менший і на сьогоднішній день дійшов до свого мінімуму.
Остання споруда вокзалу залізничної станції Снятин, яка функціонує і нині,
повстала в 2006 році. Після проведеного його капітального ремонту, було перекрито дах, проведено ремонт всього
фасаду, замінено всі вікна, модернізовано систему опалення, проведено капітальний
ремонт всіх внутрішніх приміщень.Роботи розпочаті були взимку і швидкими
темпами були, в основному, завершені
весною до початку виборів до Верховної Ради України, Після закінчення
усіх робіт кращі робітники, які приймали участь у цих роботах, були відзначені
нагородами. В
урочистостях з цієї нагоди приймав участь генеральний
директор "Укрзалізниці" Василь Гладких.
Багато подій
торкнулися залізничної станції з часу її відкриття. Вона пережила дві світові
війни, будучи важливим стратегічним об’єктом.
Перша визначне
подія, яка мала місце на нашій станції після її відкриття, був приїзд
вінценосної особи цісаревича Рудольфа. В липні 1887
року син цісаря Франца Йосифа І здійснив подорож по Галичині з метою
ознайомлення з життям імперії. Правду кажучи, життя престолонаслідника не було
довгим: через рік після цієї його
поїздки він застрелився.
В 1903 році
відбулася зустріч відомого українського композитора Миколи
Лисенка, який зупинився на вокзалі проїздом
на Буковину. Видатний митець не міг не зустрітися з Василем Стефаником,
на той час письменником-демократом, активним громадським діячем на Покутті. На
залізничному вокзалі Залуче Станція великого митця радо вітали уже згаданий
Василь Стефаник та Лесь Мартович разом з снятинським мішаним хором
"Боян".
В 1937 році мали
місце ще одна пам’ятна подія: проїзд через залізничну станцію Снятин-Залуче
румунського короля Карола з 17-літнім сином Міхалом. Вокзал був прикрашений для зустріч вельможних осібґґ. Яких зустрічали там делегація міської
влади та численні спостерігачі.
8 липня 1939 року через станцію
Снятин-Залуче проїжджав з Бухаресту до Варшави король Албанії Цогу з дружиною
Геральдіною і своєю свитою. Після захоплення Албанії Італією 1 квітня 1939 року
король мусив утікати і власне через
Румунію, Польщу, Литву і Швецію до
Лондону, проїжджаючи , таким чином через Снятин.
Ще одна цікава подія,
пов’язана із залізничною станцією, відбулася у вересні 1939 року. 9 вересня
1939 року після початку ІІ світової війни уряд Пілсудського вирішив переправити
за межі Польщі свій золотий запас. 75 тон цього дорогоцінного вантажу на 40
грузовиках було доставлено в Снятин, де
його перевантажили у залізничні вагони і переправили в Румунію. Звідти, морем через Туреччину, Ізраїль золото було
доставлено до Марселя у Францію, де воно зберігалося аж до закінчення війни.
Керував цією героїчною операцією бувший міністр фінансів Польщі полковник Ігнацій
Матушевський. Саме завдяки його мужності та відданості державі ця операція мала
успішне завершення. Після завершення ІІ світової війни золото було повернуте
Польщі, утримавши з загальної кількості
частку за його зберігання.
( Slawomir Cenckiewicz. Ocalic polskie. Zloto)
Закладка скверу біля вокзалу, 1950-і роки.
